Михайло Старицький увійшов в українську літературу як поет, прозаїк, драматург, перекладач, актор, режисер і організатор реалістичного професіонального театру 

     Літературна спадщина видатного українського письменника, драматурга М. Старицького велика і розмаїта. Він автор безсмертної комедії «За двома зайцями», популярних п’єс «Не судилось», «Циганка Аза», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші». Сьогодні, як і колись, популярні його трилогія про Богдана Хмельницького «Перед бурею», «Буря», «У пристані», роман «Разбойник Кармелюк», дилогія про Івана Мазепу — романи «Руїна» та «Молодість Мазепи» (написані останні були у той час, коли у церквах виголошували анафему цьому гетьманові). У свій час творчість Михайла Петровича вважалася модерною. Перший український лібретист, М. П. Старицький написав тексти лібрето до оперет і опер. Лисенка «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена». Крім того, багато сучасних літературних критиків віддають «пальму першості» цьому письменникові у створенні українського пригодницького жанру.

     Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840р. у с. Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область) в родині дрібного поміщика. Дитинство середмальовничої природи, вплив діда — 3. О. Лисенка, колишнього полковника, який браву часть у Вітчизняній війні 1812 р. і був для свого часу людиною дуже освіченою,"знав добре французьку мову, зачитувався Вольтером та й у душі був вольтеріанцем”, — дали перші імпульси до формування йогосвітогляду.

     У роки навчання у Полтавськійгімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852) і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В. Р. Лисенко, батько М. В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; "Наталку Полтавку”, "Москаля-чарівника”, "Сватання на Гончарівці”, що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.

     На час навчання в Харківському (1858 — 1859) і Київському (з 1860) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери "Гаркуша” за п'єсою О.Стороженка і сатиричної оперети "Андріяшіада”. Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 р.було показано "Наталку Полтавку”.

     З 1871р.Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами.

     26 січня 1874 р. у міському оперному театрі відбулась прем’єра «Різдвяної ночі». Після неї у Києві заговорили про молодого талановитого композитора Лисенка та його кузена і швагра – теж молодого, цікавого драматурга М. Старицького. А коли в «Киевской старине» була надрукована драма «Богдан Хмельницький», письменника дуже тепло привітав давній знайомий — професор Дмитро Іванович Яворницький, з яким колись вони разом пливли на Хортицю, долали Дніпровські запорозькі пороги Ненасинець, Вовнянській та інші. Д. І. Яворницький наголосив, що це перша серйозна історична українська драма.

     Протягом 1873 – 1876 рр. М. Старицький писав вірші, перекладав з Г. Андерсена, І. Крилова, М. Лермонтова, сербські народні думи та пісні. На початку 80-х рр.. він домігся видання літературно-художнього альманаху «Рада». Очолив першу українську професійну трупу. Продав маєток у Карпівці, щоб зміцнити трупу матеріально. Створив новий хор і оркестр, обновив декорації, костюми і реквізит, дбав про репертуар. Після розколу трупи на два колективи (М. Старицького і М. Кропивницького) зі Старицьким залишилася молодь (М. Садовська-Барілотті, О. Вірина та інші). У 1886 – 1887 рр. трупа з успіхом гастролювала в Москві та Петербурзі, потім – у Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі. За станом здоров'я у 1893 р. М. Старицький залишив трупу. Наступного року Російська Академія наук призначила драматургу персональну пенсію «За літературні праці рідною мовою». Він брав участь у створенні Всеросійського театрального товариства.

     У 1897 р. відбувся Перший Всеросійський з'їзд діячів сцени, на якому виступив М. Старицький. У Києві він керував драматичним гуртком Літературно-артистичного товариства, продовжував літературну діяльність. У 1903 р. письменник готував видання альманаху «Нова рада», але за його життя альманах не вийшов.

     Михайло Старицький помер 27 квітня 1904 р. Похований на Байковому кладовищі.

     Новаторство поезії Старицького виявилося у розширенні системи жанрів української поезії, збагаченні виражальних засобів. У своїх поетичних творах автор відкинув ту стилізовану образність «співучого селянина», яка була притаманна його попередникам, наприклад, О. Кониському, П. Кулішу. Уже перші поезії Старицького засвідчили, що їх ліричним героєм став український інтелігент, який зі своїми болями звернувся не до народу взагалі, а до інтелігентів, заговорив про «свої інтелігентські погляди та почування». Але він робив це настільки щиро, що його поезія не має якогось «соціального розподілу». Наприклад, його вірш «Виклик» (Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна)» став народною піснею.

     Проте ім'я М. Старицького ми звикли пов'язувати саме з розвитком українського театру й драматургії. Досить згадати, що саме завдяки Старицькому в 1883 р. з'являється перша професійна об'єднана українська трупа, де працювали М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський, М. Заньковецька, М. Садовська-Барілотті. І хоча урядові й цензурні заборони спрямовували розвиток української літератури виключно у вузьке річище селянської тематики, завдяки М. Старицькому, І. Карпенку-Карому, М. Кропивницькому український театр зумів вирватись із «горілчано-гопачної» театральщини, розширив і коло тем.

     Вустами свого героя Степана Братковського Михайло Старицький висловив своє кредо, а можливо, і значної частини української нації:

              Так, наш псалом: всі віри поважать, 
              Не запрягать в ярмо душі живої, 
              Не ґвалтувать над розумом чужим, 
              Не нищити у люду його волі 
              І не творить з братів собі рабів...